Будую будинок

Якось закинуло, на той бік. Нікого немає, і нічого немає. Потрібно, якось жити далі. Бігають люди, можуть побити. Ліс, густий, великий, мабуть, є хижаки. Спчатку потрібно зробити землянку, чи партизанську скроню, бліндаж. Все воно, майже, однакове. Спочатку потрібно вирити яму, щоб там поміститися. Вирила, щоб просто лягти, прикидала гіллям. І то, краще, ніж нічого. Рити у землі, потрібно, голими руками, знаряд праці немає. Заспокоїлась, трішки. На якийсь час, схованка є. Ліс. Робити пастки, небезпечно, буде видно сліди людини. Знайдуть швидко. На скількись, поруч є гриби. Поїм гриби, поділю грибницю, буде, що їсти. У річці, мабуть, риба є. Ловити, тільки, голими руками, хоч, би мене б ніхто не спіймав. Страшно трішки, але, що ж і так, можна, прожити. Навколо густий ліс з Баобабами, вони полюють корінням. Хижаки. Ходять. Ліс, ходить і їсть людей, ще вовки і лисиці є. Оце місце знайшла. В інших гірше, там люди. Люди - то гірше, ніж хижаки. Хижаків зрозуміти лекше. Отак, то. Можна, і спатки. До завтра. Зранку, є сліди людей, які тут, щось шукали. Дивно, мене не зайняли. Почався день з пошуку їжі. Знайшла ягід. Наїлась. Сплила, похапцем, кошика, наскладала, туди ягід. Хай сохнуть. На потім, іще буде. Горішків, ще в один кошик назбирала. Принесла, два кошики, а з ними, я вже не поміщаюсь у схованку. Почала робити її глибшою. Рила у глині, тому не важко. Зайву глину на берег річки викидала. Вирила, по-пояс. Помістилась і я, і кошики, втмилась. Лягла спати. Просинаюсь, світанок. Розкрила дах. Почала робити стабільніший, щоб, на довше вистачило. Перекрила його гілками і вздовж, і впоперек. Переплила меншими. Залишила отвір у який поміщаюся. Зверху окремо скрутила, кришічку, щоб закрити, заліплювала усе глиною. Глину, розмочувала у річці. Довго наче, дуже. Але нічого. Присипала трошки піском. Опустилась усередину, лягла спати. Дуже, дуже пекуче сонце. Проснулась, почала витягувати глину на поверхню і розрівнювати все. Вже погріб, мого, розміру. Можу і повздовж і в поперек поміститися. Наступного дня. на день усі розкривала, щоб глина просихала знизу. Та сма наплила, ще декулька кошиків. Назбирала, ще горішків, яблук, груш. Вже з цим, можна перезимувати. Тканини зовсім не було. А була кропива. Багато, високої. Била кропиву, об дерева. Вона розповзалася на волокна. Скручувала їх у мотки ниток. Збиралась робити тепліший одяг. Багато волокон треба. Скоро зима. Вже холодно, вдітись нема у що. Наче всю кропиву у околиці використала, а вистачило, тільки на жилетку. Розсипала її насіння. Колись іще проросте. Заховалась, вкрила землянку. Лягла спати. Вринципі і так, можна жити вже. Хотілося, окремо хатки. Побудую, зверху, мене знайдуть і все рознисуть. Доведеться будувати окремо у стороні. Тоді шанси збільшаться. Знову пачала з погрібу. Вирила яму. Думала повторити, таку, як у землянці. Сили не вистачило, заснула. Добудовую укриття. Прибігли люди. Побили. "А, ти тут у хаті живеш, а ми на вулиці. У нас усе для всіх. Ми всі однакові. Тепер, у нас, тут хата є." Вигнали з землянки, почали за неї битися. "А, так, там немає нічого, крім глини. Мені, таку не треба і втекли. У нас цінність люди, а не хата. Побігли." Дивні. Оце від них втекла. Чому, і тут достали. Взбовж річки було багато гілочок з яких можна плести тиночки, наривала і назбирувала їх оберемками. Приносила на кучу. Вилітає: "Я не буду такого робити." Добре. Повтікали. Немає, наче людей. Поназбирувала великих гілок. Найбільших, які могла донести. Позаривала, навколо у землю. Почала обплітати. Найбільші гілки по-краях, менші всередину. Обплітала тиночком. Наче, і хата маленька, але, оце по-коліна за день і з ніг падаю. Поспала. Пообсипала глиною. Мокрою, у руках, воду носила, глину, перемазувла. Гілочок не вистачало. Хата хилилася. На сонці обпікалася, краєчки обсипалися. Довго, дуже. На кришу почала, викладати гілочки. Трішки посипалось. Знову, якісь люди прийшли, мене побили. Сказали, щоб седіла у погрібі і не висовувалась. Піднялась. знову. кричать, що, ще гілок, принесуть, більшу хату треба. Нащо, я і в тій поміщалась. Думала, повністю знищуть. Ні. Побігали і втекли десь.

Навчання на дисантника

Просто бігала по землі. Багато рухалась. Підходить чоловік, говорить, давай наввипередки з відси утуди добіжимо. Ну запросто. Пробіглись. Каже, що це був норматив з бігу і я його здала. Маскувалася і перед тим, жила, як партизанка. Тут нового і не добавили. Я іншим навіть показувала. Чоловік зібрав групу людей. Каже, будимо десантниками. Дуже смішно, у нас літаків, не було, парашутів, теж. Можна, то вчитись, а шо робити ? Були тренування з рукопашного бою. Оце вже складніше. Там потрібно вдарити суперника, і йому від того больно. Мені його жалко. Я так не можу. Розумієте. Я б'ю і воно болить. Я роблю погано. Витримати, як мене б'ють було простіше. Тренування психологічно тяжко проходять. Важко у це повірити. Удари потрібно було наносити кулаком і п'яткою, туди, куди показали. Вчилися не вбити людину, а виключити свідомість на деякий час. По затилку, перехід із шиї у голову, не дуже сильний. Не можна передавити судину на шиї, бо тоді людина помре. У рукопашнму бою, це доволі складно зробити. Била по грудній клітині, там суцільна кістка і при ударі по діафрагмі, людина засинає на деякий час, але не травмується. Перетиснути пальцем сонну артерію, на шиї. Це можливо, якщо підкрастися непомітно. Удари по ногах і руках безпечні. Але відних боляче і ворог дає здачі. Це мені не дуже подобалось, бо так мені теж наносять удари, а біль, це складно. Чоловік тренував пережити біль і нанести відповідний удар, не зупиняючись від болі. Вчив, швидко блокувати удари. Це було доволі довго. Дійшло до афтоматизму. Розглядали смертельні удари, яких ми тчно не будемо наносити. Удари по ребрах. Від сильного удару ламається ребро і кісткою проколює серце. З печінкою, те саме. Як немає поруч медиків, людина майже завжди мертва. Прикольна була вправа "ножиці". Чужа рука, і одну руку зпідруки різко вгору, а другу вниз, синхронно і дуже швидко рука від цього ламається.Нога так само. Це спиняло дуже агресивних, які хотіли мене побити. Удари не смертільні. Лікарі виходжують. Але пів року в гіпсі, це прекрасно. Больові, це фактично, різко до різкого болю викрутити сустав у іншу сторону. Больовими, можна, теоретично швидше домовлятись з ворогом, але я ними не користувалась. Їх часто використовували, при найлекших допитах. Вчили збирати парашут. Його треба розкласти на землі. Розрівняти і рівненько розправити усі вірьовочки. Потім, рівнесенько скласти. Він велетенський. Розправляється дві години. Питають, чи я зрозуміла. Ну, ще б потренуватись. Збирається він за кілька хвилин. Як швидко дуже треба. Потім були теренування, що буде, як потрапити в полон. Я всього не пройшла. Дуже боляче і виключилась. Довго знущались. Полон, це дуже страшно і дуже боляче.

Камікадзе. Три останні польоти

     Бій з Китаєм. Ущелена. По ній не може, пройти велике військо. Можна проходити, лише невеликими групами. Утут стояли і билися. Бій тривав кілька місяців безперестанку. Спала, трошки у проміжках. Інший час, війна. Думала, з розуму зійшла. На якій строні, я воюю. Я за добро, и за зло? Яке ж я добро. Навколо божевільна кількість трупів. Сергій, мене відправив перевозити заряди, раз тут звихнулась. 

    Сіла на літак. До крил прикріплена зброя. Капсула у якій вона знаходиться міцна. Але, як вона від нечаяного удару розкриється, то ми всі трупи. Ядерний заряд. Він знаходиться у титановому корпуся. Але він складається з капсули і кришічки. Його ж якось закрили. Ще у багажному відділенні декілька людей: Констянтин, Роман, Віктор. Їх потрібно скинути по дорозі. Військова частина з ПВО та ядерними ракетами. Пролітаю, майже над ними. Військову частину оточили і їх перебває один чоловік - Браіль. Пасажири спригнули. Я нормально призимлилась, літак цілий, ним ,можна, знову перелитіти, але немає пального. Треба, пальне принести. Бігом назад. 

    Кажуть, що я не битись іду, а лечу ще раз. Інші розбігаються. Нічого не розумію. Знову у кузові, пасажири (Роман, Богдан) і на крилах заряди. Взяла з собою, ще пального і аптечку. Думаю, може, пригодиться. Піднімаюсь угору. А там велечезна кількість китайців. Іх нескінченно багато. Ми ж безсилі проти них. Іх дуже багато. Літак приземлити ніде. Треба зпригувати у польоті, як завжди. А він хай розбивається. Заряди мають, залишитися цілі. Призимлилась. Я жива. Літак, розбитий. Біжу назад. Свої підхопили на руки, перенесли, перекидають мене з рук в руки. Один, Віктор, побив ребра, в різні боки торчать, щоб я у мед частині відсиділась і воювати не йшла, більше. Маїн, говорить, що більщ мене не носитеме, оце був останній політ.

    Зустрічаю Сергія, каже, щоб я з ним повітряні петлі робила. А Женька летить на смерть. Утуди в ліси з яких іще ніхто живим не повертався. Я не показую. Там корсет натягла, але під ним ребра ходором ходять, кров тече. Я просто, мабуть не витримаю повітряних петель. Скоро має прибути військо. Предали, що кілька годин. Хвилини лишились. Треба цей раз перевезти цінних пасажирів. Яріка і Маю. Та знову заряди. Питають, чи можна взяти біе ваги, провізію з сабою. Та воно, то можна. Гарний механік, Дмитро відрехтував так, що має витримати. Підбігаю, зве Лілія. Каже, що вона слідить, як диспетчер. Мене видно, як литітему. І мене підстрелять. Не видно до п'ятнадцяти метрів тільки. Ну, думаю, що робити. Уявлю, що цей літак кукурузник. Кукурузники на такій висоті літають. І полетим на кукурузнику. Мая, каже, що взяла з собою ром, і провізію. Думаю, странно. Сергій, би не дозволив. Я й так, його не послухала. Лечу туди де насмерть, а Женька каскадьорить. Думаю, дисант у лісі не пропаде. Ще й ром взяли. Странно. Хоча, вони, десь їздили, може з собою випивки взяли. Летіти треба над ПВО. Кричить Сашко, що я тебе з рогатки підстрелю. Не лети надімною. Я полетіла трішки збоку. Лечу. Немає де приземлитись. Кажу спригуйте. Дерева великі. Майже, над шапками дерев. Боялась дном не царапнутись за них. Ну хоч, баланс скиньте. Скидайте провізію!Скинули. Ром. Рома у сумці був. Розбився мабуть. Але, ні. Вискочив з сумки, слідом біжить, біжить швидше, ніж я лечу. Де провізія? Хоча, потом знайду. Зійшли на дерево, як по-ступеньках пасажири цінні. Мені перед тим, як сіла у літак Євген забив дверцята цв'яхами, щоб я не випригнула знову, і слава досталась йому. Приземлитись ніде. Я не можу, як вертоліт, рівно преземлитись. Тільки ж сунусь, як літак. Преземлилась носом у дерево. Дерево стоїть, ніс літака всм'ятку. В мене загорілись ноги. Роман вирвав дверку. Дверку вирвати було лекше, ніж знайти цв'ях, через який вона не відкривалась. Витяг. Ноги, прогоріли до кісток. Я на них, не можу іти. Тільки стану, падаю. Кажуть, що йдемо всі разом, але їм важко мене нести. Підбіг, хтось. Ті оруть. Просто крики і нерозбериха. Я заснула. 

    Просинаюсь у невеликій дерев'яній хатині. В щось одягнена. Поруч нікого нема. А потім заходять, багато всіх. Кажуть Роман біга, все вже переробив. Ти його, ти з ними. Виповзаю на ступеньки. Женька сидить на старезну Сакуру дивиться, а в ній душа Лілії. Через дві хати Будда. Каже, що я в нього дома. Я більше не здатна, ні йти, ні воювати.  

Камікадзе

 

    Я направляла в небо свій самольот. Була справжнім камікадзе. Літак, який підходить щоб робити мертві петлі. і на ньому можна перевозити пасажирів. Ядерна війна. Війна біля Китаю. Радянський Союз проти Китаю. На кордоні. Гори. Потрібно було перевезти ядерну зброю. Точніше, ядерні заряди. 

    Летіла передостанній політ. Бачила з неба дуже велику кількість китайців. Нас незрівнянно менше. А сенс, далі змагатись, у нас майже немає шансів. Якщо тут пройдуть вони нападуть на мирних жителів. І ті не зможуть захиститися. Заради збереження життя. 

    Потім, війна така, що, можливо, вистрилять Ядерною зброєю і все зникне. Далі вічність без цього жахіття. У нас є нова надпотужна зброя яка, може, змінити це. Ядерна зброя. Заради вічності. Заради кращого. Точніше заради припинення жахіття. Відправляю у небо літак.

    Маю, перевозила і Яріка, вони цінні пасажири, такі самі камікадзе, як і я. Ми літаком, інші пішки бігають як навіжені. 

    Біля Китаю був спосіб війни "Війна з тінью". Найбільший ворог - ти сам. Потрібно перемогти себе. Або, своє відзеркалення. І показують страшну сторону себе. 

Каскадьори

    Відправили нас у Америку. От, скільки шансів було знайти один-одного ? Чудо, В Америці знайти когось знайомого з України. Розвідка, контрозвідка, потрібно вирахувати, хто є хто. Сіли, питає Сергій, англійською ж, ім'я співрозмовника. Він відповідає:"Халлі". Інша жінка говорить: "Галя". Кажу: "Марія". Халлі, здала Галя, своїм українським ім'ям. Його Петро було звати. 

    Сергій розказує, що ми десантники. Воювали. Там круто було ! Супер! Я тих, там б'ю, вона тих. А ті, ще підійшли, ми і їх розкидали. Веселий, такий опис. Супер було, кому, як...

 "А, ви, чим займаєтесь ?"- питаю. Кажуть, що навчились робити мертві петлі у повітрі. Піднімається у повітря, високо, на великій швидкості, робить поворот на тридцять вісім градусів, і далі мертве падіння, бо всі прибори відказують. А, коли до землі залишається п'ятнадцять метрів, потрібно повернути керування. Сергій каже, що ми дисантники, ви, професійні льопчики, будемо разом літати. Сиджу, кажу, я з ними не полечу. Ви чуєте, як вони літають? З ними живими залишитись не багато шансів. Ми з ними пара трупів. Я сама швидше літати навусь. Я з ними не полечу. Питають, чи хочемо, щоб і нас навчили? Хочемо. 

    Вивчили теорію. Щось, неймовірне. Холодний, точний розрахунок. Але потрібно точно виконати інструкції, і витримати навантаження фізично, щоб повернути керування. Сіла за штурвал. Задача. Повернути штурвал на тридцять вісім градусів. Сітки з градусами, немає. Я так, точно не попаду. Каже Петро, що як не по вийде, то розіб'юся насмерть. Клас! Ми таки пара трупів. 

    Петро розповідає, що був дома мріяв про веласипед. Хотів дуже купити, збирав грошей. А потім, йому не велосипед, а літак видали. З таким сумом каже, наче велосипед був кращий. 

    У Петра тридцять вісім польотів і тридцять шість ворожих літаків збито. Кажуть, що не може бути, що це один чоловік. Його так, мабуть і не визнали, чи він залишився легендою. У мене тільки три петлі підряд було. І я нікого не збила. 

    Петро призимливсь останній раз. Розплавився метал, і він до нього прилип. Відшкрібати, кажуть хіба, і пішли. Кажу, я віддеру від металу, поможіть мені. Другий Сергій кричить, що щас він когось "отдере", як ще хтось политить. Мені не поміг, Тетяну побив. 

Камікадзе

    Камікадзе - так називали дисантників китайці. Ми довго воювали. Були на той момент і каскадьорами і дисантниками, у більшості красні берети.

- Ми тут залишаємося на довгий час. Хто, зна чи прибуде допомога з Радянського Союзу. 

- Нічого тут, теж, люди живуть. Ми щось вигадаємо. Щось вони ж їдять, і якось рани лікують, а літаки у нас є. 

    Сама побігла у ліс знайомитися з людьми. Дивно, але вони дуже швидко погодилися допомагати.  Сказали, що ми приїхали воювати проти Китаю. Кажуть, що вони тут ходять іноді, через кордон. Пройти його, можливо, армії тільки у одному місці. В ущелені, між двома горами. Там прохід. 

    Нас було три групи по десять чоловік. Стільки поміщалося у літаки. Я була другим пілотом, першим, був Сергій. Крім нас у літаку було вісім десантників. Ми літали у польоти вже не раз, і кожного разу говорили, що насмерть. Ми поверталися усі живі, кожного разу. 

    Летіти треба було по-рівному, не високо з одного місця у друге, а потім випригувати і битися, як десант. У мене був крапльонний бірет. Його дають за участь у справжній боях. У інших, були переважно червоні. Червоні, дають, за більше, ніж десять тисяч убитих за один бій. 

Неон

     -На планету Земля летить метеорит. Він скоро має приземлитися на поверхню Землі. Їдеш з нами ? - говорить Паво Копернік. 

    - Так, звісно, таке, трапляється раз у житті. 

    Упав велетенський камінь, чорного кольору. Ми у захисних костюмах взяли елементи для дослідження метеориту. І я взяла, якісь чорні крихотки, їх було багато. 

    Повернулись у лабораторію. 

- Потрібно проаналізувати елемент за стандартною схемою Менделеєва. Там просто інструкція, як його аналізувати, впливаючи на нього різними хімічними та фізичними подразниками. 

    Цікаво було те, що цей елемент, дає швидкий поділ кітин. Значно більший, ніж інші елементи. Дуже цікава взаємодія з живими організмами, при поділі на часточки, він провокує поділ живих клітин. 

    Пояснюю. Це дає можливість швидко вирощувати живі організми. Швидкий ріст. Це дає можливість, омолоджувати тіло, фактично, вічну молодість. Також, за допомогою цього, можна, вирощувати людські органи, та окремі тканини організмі. Зарахунок цього у нас фактично вічне життя без смерті. 

    Також, великий поділ клітин. При поділі клітин виробляється енергія. Він дає значно більше енергії, ніж будь-який інший хімічний елемент. Люди вже навчились використовувати енергію на себе. 

    Мінуси цієї речовини, заключаються у тому, що при великму поділі клітин, вона викликає старіння, а при дуже великому - фактичну смерть. (На сьогодні вона використовується у Атомних електростанціях і у Ядерній зброї)

Космонавти (Копернік Марія)

    Була військовою. Доволі успішною. Потім все закінчилось. Війни немає. Треба жити далі. Треба знайти, якусь нову роботу. І не видати, що воєнна. Всі ровесники вже самоствердиись у якійсь сфері. А мені, потрібно починати зпочатку. 

    "Нам потрібний інструктор, по фізичній підготовці. Самій не потрібно нічого робити. Потрібно підготувати інших. А з них, потім, зробимо відбір" - сказала Ольга. "Добре" - сказала я. 

    Відчуття у невагомості подібні, до відчуттів під водою. Тому, там у відчутті, наближеному на невагомість, потрібно було виконати дрібні рухи руками. Нажати на мініатюрні кнопки, обернутись у складному скафандрі. 

    Було тренування, супротиву потокові води, а потім, повітря. Супротиву земному тяжінню. Штуки, з яких, виходить газ і які літають. 

    Сергій, мій чоловік, був поруч, але це ж Радянські часи. Наближатися один до одного не дозволяли. Навіть підходити. І це жахливо. Він теж колишній воєнний, проводив тренування, та брав участь у проектуванні самого космічного корабля. 

    Прийши, запитують, чи є готові до польоту. У кого, який рівень. Говорю у тих - те краще, у тих - те. Питають, чи сама, зможу краще них. Кажу, що так, ае мені соромн, за такий короткий час, я інших, ще не встигла підготувати. 

    Була камера, доволі тісна з апаратурою, у якій потрібно було набирати текст. Ми тоді, ще не винайшли спосіб переключати мову, тому вбудовували окремі клавіатури на мови тих країн, з якими збирались спікуватись. Ну я не проектувала. Сказали, що їм треба військових, які за них життя віддадуть, і які, добре переносять навантаження. Це я проходила. Я не все розуміла, що вони роблять. 

    Зібрались до вильоту. Сильним тиском повітря прижало, до стінки крісла. Виліт. І ми у космосі. Політ, здався миттєвим. Все спрацювало. Все добре. Ми на орбіті. Вигляд навколо просто зачаровує. Потрібно виконувати просту роботу і дуже швидко. Немає часу роздивлятися. Показники, потрібно записувати показники. Швидко у журнали. Передавати по монітору на Земю. Уявляєте, немає жодного проводу, а наш сигнал прийняли. І побачили на Землі. Ура ! Вийшло. Про повернення на Землю не було мови. Ми тут залишимось. І я до цього часу думала, що це жарт. 

    За мене у космосі хлопці посварилися. Сергій, каже, що я його, бо він мене любе. А Павло, старший у команді, каже, що я його, бо працюю на нього, і ми вже, як одна сім'я. "Ото, тобі, корабель, а мені дінку. Поруках ? Я з наю сам у ціому світі залишуся і мені більше нічого і не треба." Посварились. 

    "Потрібно вилізти і зробити певні дії вручну. Відкрутити одну штуку, від іншої, бо сталася поломка. Хто полізе ?" - питає Павло. "Та, я"- відповідаю. Просто всі науковці, розуміють, що вони будують, а я воєнна. 

    Я полізла, а за мною Ольга. Ольгу, Павло тримав, і не пустив за мною. Сергій випригну, за мною. Тут голос, що космічний корабель повертається додому, на Землю. Через кілька секунд. Я ж не встигаю повернутись. Сергій мені руку. І вискочив, за мню. Його, викинуло, кудись, ударною хвилею. 

    Ми у відкритому космосі. А вони повертаються на Земю. Ольга кричить, щось услід, я нічого, вже не чую. Чоловіка не видно. В мене є пальне, щоб підлетіти, але мало. Я не зрозуміла у яку сторону він полетів. Не можу слідом. І ніби засинаю. Відкриваю очі, і я одна у галактиці. Там ближчить світло, то там. Все темне. Верчусь і я одна. 

    Прислали сигнал, що зроблять усе, щоб мене витягти. Посварились. Кажуть, що пожертвують мною, однією, заради науки. Інші, що світ перевернуть, але знайдуть спосіб мене витягти. Цілу вічність одна. 

    Повертаюсь, і вдалині бучу чоловіка. Підлітаю, це він. Вийшло. Ми знайшли один одного у відкритій галактиці. Все просинаюсь. Це просто сон. 

Річка і флешмоб

     Зранку проснулась. Сходила на планьорку. Там нічого цікавого. Провила дітей на зарядку. Сходили поснідали. Збиралися на річку. Застелили кроватки. Бігали дивилися, як ми поскладали. Нащось  треба подушечки підкутом ставити. На річку ішли колоною. Всі нас, трішки чекали, бо ми носки не знайшли. Знаєте, навіщо, нам носки ? Я теж не знаю. 

    Пішли до річки. Всім близько, а нам далеко. Ми маленькі, ножки маленькі, всі хочуть швидко іти, ми невстигаємо. Зайняли на пляжі, найкращі місця під деревом. Я сонечко не дуже люблю, а в дітей вибору не було. Збиралась будувати замки з піску. Не вийшло. Ми швидко. Всім не до того. В річку зайшли одночасно всім отрядом. Постояли, попригали і вийшли. Всі на жабок схожі. 

    Повернулися у корпус. Попередівалися. Далі гуртки. У мене той самий бісер. Дітей багато. Плели колечка і кулончики. Потім, домальовували плакати. Та поципили його. Зібрались на обід. Пообідали. І в нас був тихий час. Відпочили.

    Сходили на полудник. Потім збираємось на квести. У мене своєї станції не було. Бігала з отрядом. Від станції до станції. На всіх по дуріли трішки. Були різні веселі завдання і ми їх виконували. Прибігли ми останні. Ну ми ж і найменші. На приз теж вручили. Кошти до бізнесдня за проходження усіх квестів.

    Зібрались на площадці, перед своїми загонами. Нам включали музику і ми показували рухи. А діти за нами повторювали їх. Всі одночасно під ритм. Оце називається флешмоб.

    Сходили повечеряли. Сходили на дискотеку. Далі попели кифірчику і лягли спатки.

День квесту

     Вранці проснулись, прийшли на планьорку. Всі сонні. Євгеній Олександрович спить, просто дрімає. Я, мабуть, найлегше просинаюсь. Дивно. Деректор казав, щоб я не дивилась на Вороніна (Євгенія Олександровича) на кого завгодно, тільки не на нього, бо він старий. Кажуть, що він набагато старший, того у пару треба знайти когось молодшого. Я ж нічого не робила, я просто глянула. Чого мене посватати хочуть ? Чи розсватати ?

    Повертаюсь. Саша (шість років) каже: "Марина Олександріва, все нормально. Кирил приставав до Яни. Я йому морду набив, спать уложив. Все добре. В отряді порядок ! " Мені, що робити ? Я запуталась. Дітям по сім років. Оділись і зібрались діти, швидше ніж я. Граються на майданчику. Вийшли на зарядку, хто трішки "халтуре", хто дуже гарно і енергійно робить. Молодці! Стараються.

    Сходили поснідали і почали розмальовувати ватман. Стін-газету. Домальовували свої деталі, і елементи, щоб гарно було.  Вийшло не ідеально рівно, але ми старались. Добре, що олівців на всіх вистачило.

    Потім, був гурток. Всі діти самі на гуртки розійшлись. Маленькі страшно, щоб за територію не вийшли і не заблудились. Одночасно всіх не бачу загони путаються. У мене всю зміну буде бісероплетіння. Доробили перші браслетики. Другі почали. Спробували спіралькою важко. Тому, плели просто із інших відтінків. Важко позбирати бісер після того, як розсипали. Це займає відносно багато часу. 

    Прийшов, якийсь чоловік з баяном. Прибложив співати отрядну пісню під баян. І слова приніс. Гарно вийшло. 

    Емблемка готова з вчорашнього дня. Просто прийшли інші подивились. Така кажуть.  

    Сходили пообідали. Пограли у гру "Шире круг...". Подобається гра, хоч і російською мовою. Тоді, ще війни не було, і російську мову ніхто не обмежував. Гра: діти стають у коло і беруться за руки. Обирають ведучого у центр кола. Видучий стає складає ладоньку до ладоньки. Діти у колі, ніби ведуть хоровод. І наспівують: "Шире, шире, шире круг, у меня є сто подруг, ета, ета, ета, а любимая вот ета..." Ведучий крутиться у протележну сторону від усього кола, і спиняється на ці слова. Після цього ведучий і учасник стають спиною до спини. Діти кажуть: "Раз, два три, в одну сторону смотри" Повертають голову у якусь сторону. Якщо у одну, то обіймаються, якщо у різні, то пожимають один одному руки.

    Далі, сходили з дітьми на обід. Гукають, треба голосно кричати: "Спасибі нашим поварам, за те, що смачно варять нам! " Грали у гру, хто голосніше крикне, доки не викричаться. Наче, таки заспокоялись. У мене голосу вистачає голосно крикнути, одне, два слова, щоб перекричати дітей. Голос слабкий, у інших сильніші голоси. Щоб мене почули треба їх перекричати. Тому ходила гукала по-одному пошепки. 

    Пішли спатки. Тихий час. Я поправляла і домальовувала плакат. На планьорку Сергія забрали (другий вожатий, ми удвох на отряді). Майже, тихо себе ведуть дітки. Майже не рухаються, деякі навіть сплять. Будити треба було. Сходили на полудник з дітками.

    Збиратись треба на квест. Кажуть краще одягти спортивний одяг, бо будемо бігати. У мене самої є тільки ризові шльопки, у дітей така сама ситуація. Ну я казала. "Нию", проблема у тому, що я сама не побіжу. Діти побігли. а мене забули. я слідом іду потехеньку. Сердяться треба бігати. Ну а що я зроблю. Дітям сподобалось наче. Їм набігатись дали. Не знаю як вони, а я втомилась. У нас останнє місце. Ну ми ж найменші, ми ж не обжинемо старшокласників. Сходили на дискотеку. Замовляли пісні. Нам включали, як для найменших діток. Попели кефірчику і пішли спатки. Тихо всі повлягались майже. Трішки побалувались. 

    На планьорці кажуть, що завтра ідемо на річку і там, можна, у щось пограти, а ввечері флешмоб. Під музику треба одночасно усім, якісь рухи повторити. Кажуть, що нетанцюючих у нас немає. Складаємо танець. До Сергія, а він каже, що художник, а не танцор. Каже, що мені всерівно ближче. Сказав, що я не повнолітня, за дітей на річці та, і кругом відповідає він, і за мене теж. А гратись танцями я іду. 

Презентуємо себе

     Зранку встали на планьорку. Треба іти до деректора. А де він є, ніхто не знає. Знайшли. Переживала, що сонною виглядаю. Глянула на інших, зрозуміла, що мені до них іще далеко. В халатах. Заспані.

    Всі розповідють, як справи у загонах. Починають з мене. Треба розповісти скільки дітей і чи все нормально. У мене одна дівчинка була в одному загоні по документах, перейшла до мене. Чи мені її пересиляти, чи можна так? Про це і запитую. На мене почали кричати, чого я про це говорю. Нічого не зрозуміла. Інші коротко відповідали: "Все нормально !"

     Повернулись до дітей. У мене діти не сплять і самі. Злякалась, може, щось трапилось. Саша ходе по отряду. "Проснісь і пой !" - з інших кімнат: "Заткнісь і спі". Вже більшість і зубки почистили і оділись. Декілька діток іще спали. Ходила застеляла кроватки. Дітки не доставали самі застелити ліжка. Прибігла вожата з іншого отряду, кричить, що я не так подушки складаю, треба набочок, і щоб покривала довше виглядали, але не до самого полу. Бо приїде санстанція перевіряти. Маму питала, каже, що такого не перевіряли ніколи, ну то добре.

    Пішли на зарядку, це трішки хаос і зайвий стрес. Треба було почистити зубки, вмитись, сходити у туалет, застелити ліжко і переодітись. Ми через раз, одне встигли, інше ні. Кажуть і вожаті з ними. Я так не підскочу. Голова крутисться. Не робила. Сердяться. Енергійна зарядка - танець під музику. Гарна.

    Зібрались. Кричать, треба рівно у колони по-два, іти тут кілька метрів, збиратись так довго, я не слухалась, ходили ми "організованою толпою".  Сіли їсти. Всі кричать, щоб усе доїдали. Я їм, і діти їдять. Приходять: "Як хочете, а я оце не з'їм". Кажу: "Як хочеш". Ображені такі у п'ятьох сіли і з'їли. Просто, аби не так, як кажуть. Аби наїлись.

    Потім, нам треба номер вигадати, треба сходити знайти пісню. Пішла до діджея, не може зараз. Там, теж зайняті. Пішов Сергій шукати (другий вожатий). Довго ходив, до обіду не вернувсь. Сказали, дітей, навіть у туалет самих не пускати. Бігаю з ними. Заморилась. 

    Треба зробити емблемку. Що це таке? Хто знає ? Символ. А як його робити ? Малюємо плакат. Де взяти ватман і олівці ? Кажуть, треба було з собою привозити, ну я ж не знала, про це. Питаю, що мені робити ? Кажуть, щоб взяла віник, позамітала. Навіщо? Треба шукати отрядну пісню. Музики нема, Сергія нема. Де я їм пісню візьму? Кажу, що у мене невиходить. Кажуть, щоб потом доробляла. А зараз гурток. 

    Гурток бісероплетіння. У мене мій отряд більшість і сусідні. Багато було. Повідкривали пакетики з бісером. Плели цепочки різного кольору з різних бісеринок. Браслетики будуть. Я їм і не потрібна, В усіх все добре виходить. Молодці!

    Потім є час до обіду. Сергій музику знайшов ? Де знайти Сергія ? Один з дітьми, другий готує номер. Але ж після обіду виступати. Євгеній Олександрович питає: "Чого, ви, Марина Олександрівна емблемку не робите ?" Питаю: "А як її робити ?" Каже, що з шишок на землі намалювати і викласти треба. Малюємо словосполучення: "Кока кола" і обводимо кружечком з орнаментом. Викладаю з шишок, більше сама, але вони допомагають.

    Їли. Обід. Ішли спати на тихий час. На плакаті олівцем написала назву і девіз, як розвальовку. Думаю, що самі не намалюють і вожатим самим малювати сказали не можна. Так, мабуть, буде. На планьорку в обід сказали не йти. Можна у отрядах доробляти. Діти мають спати. Пісню тренувати не можна плакат зробили. Після полудника виступ.

 Поїли. Вони потренувались швидко. Ми назву загону і девіз тренувались голосно, щоб усіх перекричати. Хто голосніше. Командик сам знайшовсь. Допомагав, увесь цей час. 

    Сцена виступ, концерт. Багато загонів. Презентували і ми свій. Все добре пройшло. Ми найменші, наче, як самі, то такі шумні, а так і не чути у толпі. 

    Дискотека. Збирала знову всіх по-одному. Потім пили кефірчик і спати. Виявилось, що чашки мені самій мити. Тому, мила ж їх двічі. Лягли спатки.

    Прийли на планьорку. Все добре без них. Хочу спати. Завтра будуть квести. Що це? Бігатимемо зі загонами по станціях, а інші стоятимуть на станціях із завданнями. Всі щось пропонували. Я з отрядом між ними маю бігати. Все тепер і самій спати. 

Нові слова

     У багатьох професіях, є свої слова. Але від своєї роботи, я такого не очікувала.

Планьорка - зібрання вожатих керівництвом, для обговорення якихось питань.

П'яте пітаніє - кефірчик з печенням перед сном.

Вожатий - управляє дітьми, чи діти ним, як вийде. 

Ліс - частина лагерю з окремими доміками у яких живуть діти по-отрядах.

Двушка - двоповерхове приміщення для малих дітей. 

Вогник - не час проведений біля костра, і не сам костьор, а захід, який проводить вожатий. Романтика, спокій, здружуємо людей.

Флешмоб - рухи під музику, які одночасно виконує багато людей.

Зарніца - захід на військову тематику, як гра для дітей. 

КПП - точка, будиночок з якого охороняли лагерь старші отряди.

Квести по станціях - вожаті стоять на місці і всі загадують по якимусь завданню. Діти бігають від станції до станції і їх виконують.

Перший день з дітьми

    Дивно просинатись на новому місці. Знаходити спросонку, що де лежить. Речі у сумці, вода далеко, зате прохолодна. Гарно, природа, ліс сосновий. 

    Зранку нам видали зошити, ми їх розкреслили. В них мали записувати хто прибув. Ім'я дитини, батьків, адресу, телефон. Також, забирали путівки, здається свідоцтва про народження і медичні картки. 

    Прийшли зранку на площодку. Сіли позагонах. Старша вожата ділила дітей по-загонах. За віком, мабуть. Далі ми записували дані у зошит. Інший вожатий проводив дітей до загону. Розсиляли покімнатах. Цікаво, малювали схему кімнат і де стоять ліжка, скільки дітей поселили і скільки кімнат, і кроватей, ще вільні. 

    Сходили у їдальню. Поїли з дітками. Це виявилось легше, ніж я собі уявляла. Дітки ідуть слідом, як просто покликати. Слухають. Думала, що це найважче, а виявилось найлегше. Поїли. Тарілочки віднесли. Все просто. 

   Дітки біля качельок гойдалися, іншим сумки на другий поверх носили. Поклала зошит. Розставляла речі (допомагала). Де полотенечко, зубну пасту, мило. 

    Прибігли старші, питають, чого діти просто на качелях гойдаються, чому, я їх не розважаю ? Все одночасно не можу. Це кинула, спустилась, пропоную пограти у гру: "Назви своє ім'я".  Приходять інші вожаті, кричать, чого, я досі не прийшла у вожацьку. Куди іти ? Де вона є ?

    Приходжу. Кажуть, що тільки мене чекають, всі вже давно тут. "Стій, отам у дверях" - кажуть. Стою. Голосно, так говорять: "Робимо перекличку. Ти не розумієш, у зошиті дивись".   А я правда незрозуміла, чи прослухала. Встає Євгеній Олександрович, і каже: "Можна, я їй допоможу ?" Марина Василівна каже: "Можна". Просто пальцем показав, куди дивитись. Дозволили сісти.

    Побігли до дітей. Тихий час закінчився. Кричать, чого я так повільно рухаюсь. Я природньо така повільна. Я неможу швидше, я втомилась. Далі треба обрати назву загону. Поїли і сіли на лавочці, вигадувати. Діти пропонували назви, я записувала. Обрали "Кока кола".  Потім обирали девізи. "Ми команда Кока кола - жить не можем без прикола" - такий обрали. Обирали голосуванням. З усіх пропозицій. І вони слухались. Це чудо. Бо їм шість - сім років. Потім вигадували пісню. Так і не вибрали. Чекали до завтра. Потрібно було обрати номер, якщо вийде для виступу. Дівчинка приїхала з своєю фонограмою і хотіла заспівати, і це теж чудо. 

    Прийшли на концерт. Сіли на лавочки. Марина Василівна вела концерт. Гарні підготовлені з дому номери з якими виступали діти. Дуже цікаво, що пісні гарні були, що танці. Діти поприїжали з сценічними костюмами деякі. Вожаті, які не перший рік роблять, показували сценки. Дивились, хлопали. Деректор лагеря вітав дітей. 

    Почалась дискотека. Діти танцюють. Змішались за віком усі отряди. Мої маленькі між ними. Ми мали потанцювати десять хвилин і повернутись. Дуже боялась, що я їх усіх незбиру. Зібрала. Бігала на дискотеці. Гукала по-одному повертатись. Сказали дати їм "п'яте пітаніє". Де воно ? Яке воно? Що це взагалі таке, може, це не їжа ? Дали кефір і чашки, пластикові.  Напоїла кефіром. Все пообливали. Треба, щоб всі почистили зуби і ляглли за десять хвилин. Частина зуби не вміє чистити, інші постель не розстелять. Повільно. Невстигла, хвилин на п'ять. Така катастрофа !

    Сама спати лягла. День скінчився. Ні, планьорка. Бігти у вожацьку. 

    Прийшли. Кажуть на завтра треба плакат зробити, отрядну пісню заспівати і номер поставити, емблемку робити.  Зранку планьорка у сім годин. Можна іти спати. 

    

    

    

День навпаки

     І "День навпаки", і публікую, я їх не по-порядку. В цей день діти керують лагерем, діти - вожаті, а вожаті відпочивають. Ще й навпаки стать. Дівчатка - хлопчики, а хлопчики - дівчатка. Треба і вожатим помінятися статтю. Проблема у тому, що я, ні в чій одяг не влізу. А потім нормально, влізла. Сергій дав футболку. Я в його футболці була. В шортах таки у своїх. Приципила хвостик набік, як розбишака і кепку. В день, як завжди, сходили до річки, провели гуртки.

    Після полудника всі загони збираються на площадці, наче концерт буде. Прибіга Євгеній Олександрович у платтячку, з макіяжем. Діти фарбами розмалювали, таке страшиліще.Каже, що він Зіночка, питає, як мене звати, і платтячко пережимає у долоньках, заграє. Кажу, я Вася.  

    Далі конкурс закоханих на сцені. З отрядів, по одній парі. Кричить, що і ми пара вожатих, будемо брати участь. Далі конкурс - танець. Треба разом станцювати. Діти танцюють, а я торможу, трішки. Побіг десь. Що я танцюватиму ? Ставлять якусь ніжну мелодію. Взяв мене за спину, і ноги самі танцюють. Я так легко крутилася у танці, що сама не зрозуміла, як це вийло. Потім, треба признаватись у любові. Прибіг, приніс мені якийсь листочок і стілець. Сів на стілець, каже, на коліно. Потім, каже, читай з листочка компліменти. "Мій пінгвінчик, моя скумбрійка підсолена, мій мур, мур, мурчик".   Простягує губи, щоб я поцілував. А я не можу. Він такий страшний. Макіяж, їй не йде. І на людях, оця показуха, мені стидно. Я утік і троки її опозорив. Стидно. Але так вийшло. На дискотеці ставе мені пісню "О Боже, какой мужчина ". Я вже діток спати вкладаю. Все. Кефірчик наливаю. День закінчився. 

Перший вечір у лагері

     Старша вожата повернулась. Завірила назву зміни і візирунок, яким будемо прикрашати сцену будемо. 

    Складали разом план - сітку. Треба на двадцять один день написати, що саме, ми будемо робити. Треба дні спортивні, творчі роботи і пісні з танцями, робити по-черзі, через один. Назв усіх уже не згадаю, мабуть...Веселий футбол. (обливали дітей водою і в костюмах бігали). Змагання з футболу. Квести були, кілька разів на різні теми. По-станціях. Показ талантів. Представлення загонів. Флешмоб (рухи усі разом повторюють). День туризму. Зарница. Boody art (розмальовували тіла). 

    Кожного дня проводили гуртки на різні теми. Кожен вожатий обирає один гурток і проводить по годині кожнго дня. Я обирала плетіння з бісеру. Інші обирали інші теми, такі як: теніс, волейбол, футбол, вокал, танці, аеробіка, риторика, малювання, глина, туризм. 

    Потім ми розійшлись на трошки. Підходе Євгеній Олександрович з чорнющими очима і гукає, пішли картоку жарину їсти, нам там нажарили. Я ж пішла слідом. Приходжу, а там гречка з омлетом і ковбасою, так не чесно. Всерівно дуже смачно. Хто б нам ту картоплю жарив, тільки подумай, каже, ну от чесно. 

    Далі був поділ на отряди. стали ми по-колу. Марина Василівна на нас дивилась і ділила на групи, наче відчуває у кого з ким краще виходитиме. 

    Повернулися у клуб лагерний почали готувати квіти, якими сцену прикрашати, а мені вже спати хочеться. Вирізали і клеяли цвіточки. Всі поділили частини роботи, а я сиджу, дрімаю. Старша вожата, кричить, чого я, як начальство сиджу, і нічого не роблю ? Стидно трохи.  Ледь доробили. Вкрасили сцену, і пішли спатки. Нас було дев'ять чоловік в кімнаті. А для дітей були кімнати на шістнадцять і вісімнадцять чоловік. Я скільки раніше не бачила. 

    

     

Перший день у лагері

     Приїхала машиною. Батьки привезли. Незнайоме місце, дуже швидко стало знайомим і, майже рідними. Залишили речі власні. Сказали іти дорожки замітати. Вони були і так чисті. Навіщо ? Добре. "Симулюю роботу", ну а що робити. Коли старша вожата ходе, стою так, ніби мету. Потім стало, ще смішніше, нам сказали збирати шишки у сосновому лісі. Да. Просто збирати і виносити з лагеря, за забор, мішечком. Приходе, хлопець, якийсь, каже, що не туди, ще дальше виносьте, зібрали, перенесли, ще далі. Нащо незнаю. Ну так красивіше буде. Сказали, що годувати не будуть. Дзвонила, до одногрупниці, просила їсти. Света, мені їсти принесла. Ольга, вожата інща, старша мене, кричала на мене, що за територію лагеря виходити не можна, а їсти в середині нічого. Їла втіхаря пирожки і вафельки. Потім, застиляли постіль. Багато постелі і дуже багато кроватей.

    Одна з дівчаток, таких, як я дзвоне мамі, із такими словами, що це не лагерь, а конслагерь якийсь, тут нас заставили шишки збирати. Ми в цьому конслагері, як раби пашем, мама забери мене. Я знущатись з неї почала, ми подружками залишились. Богдана Миколаївна.

    Зібрали усіх у вожацькій. В центрі сів хлопець. Гарний. Чорні очі, хоча не пойму які, раніше, наче, іншого кольору були, а тут чорні стали. Сказав, що він замість старшої вожатої покерує. Йому дуже іде той стілець. Наче він тут головний. Старша вожата поїхала десь у місто. 

    Каже, що треба вигадати назву зміни, як ми її назвимо ? Треба, щоб назва була нова і цікава, легко запам'ятовувалась. Пропозицій було багато. Я пропонувала назву "The best time !". Отой вожатий, що в центрі сидів, ще раз назвав своє ім'я і я його запам'ятала. Євгеній Олександрович обрав назву, яку я запропонувала. При цьому, дивився мені в очі, ніби намагався мене згадати. Але я його не пам'ятаю. Може хто з Диканьки ? Мене знає, а я його ні. Хто зна...

Треба знайти чоловіка. Сон

     Знову говорю з тим самим хлопчиком. Він гарний, мене б захищав від усього зла, мабуть. Каже, що розумний, найрозумніший, сильний і спортивний, тільки його б'ють. І він слабший, за тих хто поруч. Він звідти втиче, і підніметься, стане інтелігентом. Каже, що не треба його чекати довго, як він мене не знайде, то я маю вийти за того хто поруч. І хто мені гарним буде. Питає, які хлопці є поруч, хто мені подобаєтся ? Кажу, мені рано, я ще у школу ходжу.  

    Розказую, що поруч є хлопчик, він мене захищає. Ми за однією партою сидимо. Спортивний.  Гарно, що біля нього я у безпеці.

    Каже, що мені подобається, коли мене захищають ? Значить треба створити зло, щоб на мене нападали. І він створюватиме тих, хто на мене нападе, а потім тих, хто мене захищатиме. 

    Щось не так ... У мене проблеми... Нащо створювати зло, щоб потім його перемагати і з ним боротися ?

    Стоп. Не так. Треба знайти чоловіка за якого можна вийти заміж. Чи правильніше, щоб він мене знайов. Чоловіки жінок шукають, не навпаки. Треба свого чоловіка шукати, до чужих не можна ходити. Поговорити з іншими можна.

    Питає, а ще хтось гарний, щоб подобався є поруч. Є, кажу. Я до нього не дотягую. Я на фоні нього, якась неповноцінна. 

    Каже, треба з них вибирати. Бо його навряд чи зустріну.

    Вони не такі. Треба свого знайти. В мене має бути один чоловік, з яким у мене буде сім'я і дітки. Каже, що мабуть це він. Треба знайти один-одного. 

Під мостом. Сон

     Сниться, що я побита і інші діти. Але я таки туди добралася. Я під якимсь мостом, але води тут немає. Один хлопчик вищий мене з побитою спиною до мене іде. Інші далі, у нього за спиною. Там хтось скрутився калачиком, і якийсь зморток тканини тримає. Інші один до одного притулилися. Ті щось їдять, там кусок хліба. Хтось прийов, хтось пішов. Там дівчина є вища за мене, але худа дуже. А далі, то дівчина чи хлопці одні, не бачу, бо голови закриті. В багатьох побиті спини, у інших задниці сині і голі. Одітись не можуть, бо боляче.  

    Підходить та говорить, що ми маємо прийняти рішення, як нам далі жити. Або ми і далі будемо жибракувати, або спробуємо вибратися. Але тоді, нам доведеться підчинитися і змиритися з тим, що нас б'ють. В одному випадку ми всі разом, але на вулиці, в іншому ми повертаємося звідки прийли, виростаємо, пробуємо знайти професію, та стати кимось. Я обрала повернутися. Чи ми обрали. Та вирости, закінчити школу, бо без неї ніяк, потім отримати, ще якусь освіту і жити далі. Ми пообіцяли один-одному, що виростимо і допомагтимемо таким самим дітям, як ми колись були. 

    Вони усі разом, а я сама. Я живу сама серед чужих людей. Мені дуже хотілося втекти з дому і їх знайти, знову.

Де я живу ? Сон

- Нам треба знайти один-одного. Де ти живеш?

- У Диканці. 

- Що? Де ? Не знаю такого.

- Дивись. Назва походить від "дикої Аньки", яка тут жила, або від "Диканя". Іще є версія, що тут, колись був дикий ліс. Того диканька. А потім, тут були землі Кочубеївські. Кочубей пан великий. Він писарем у Мазепи був. Хоч про Мазепу чув ?

- Про Мазепу чув. Ти біля Батурина живеш ?

- Ні. 

- Що у вас відомого є ?

- Дві церкви Миколаївська і Троїцька, Тріумфальна арка, алея древніх дубів Кочубеївських. 

- Такого не знаю. А населений пункт великий, чи маленький ?

- Незнаю. Відносно. Ми і не місто і не село, ми селище міського типу. Це коли, або чисельність, як у місті, але, всі, як у силі живуть, або навпаки, ча село, але усі міщани. У нас грядка є і робота у батьків є.

- Що там є  ? Де це ? Ліс ? Лісостеп ? Чи степ ? 

- Степ не кажуть, ну балка і поле є. Ліси теж є великі. 

- А море, океан ваш де ? Річка є десь?

- Є річка Ворскла. Океану і в Україні немає. До моря ми їздили. Воно далеко. Цілий день їхали.

- Ну доїхати ж можна. Мабуть Херсон, або Миколаїв, ти там живеш?

- Не знаю таких міст.

- Місто, яке поруч є ?

- Полтава 

- Маленьке, я такого не знаю. 

- Диканька, ну дикий ліс.

- Там гори є ?

- З горки на горку, як до лікарні іти є. Важко підніматись.

- За день на одну горку і то важко ? Другий раз не хочеться підійматись ? Велика гора ?

- Горка да. Велика. Втомлююсь поки раз підіймусь. 

- Так. Гори, ліс, рядом море, за день доїхати можна. 

- Я тебе знайду ! Я живу у інтернаті. Там діти сироти. (Назву не розумію, не чула такої.) Там міст великий є. Тільки у нас такий міст.  Поруч місто велике, а Київ дуже далеко. 

Сон про ім'я

Сон 

     Досі не розумію, як його звати. Щось про якісь невідомі країни і місця каже, я не знаю таких. Там про життя. Якісь ієрогліфи. Каже, це всі мають знати. Ну добре. Там, каже нема імен, а тільки ієрогліфи, і букв нема, а тільки слова, і то не слова, а якісь каракулі. Вони нінащо не схожі. Каже у школу, як піду навчать таке писати. А як неслухатимусь палкою по спині битимуть. Казав, що він уже ходе у школу, але вони не ту мову вчать, може він не в тій країні. З якої він країни ? Стоп. У нас мова різна. Чи ні ? Ми ж розуміємо один одного.  Кажу, що він мабуть з Росії. На російську перейов. Питає, чи так, я його "понимаю" ? Я то розумію, але так інші люди говорять, вони далі живуть. Нам далеко один до одного. Каже, що російську пів світу знає, це нам нічого не дає. Рідної мови, каже я не знаю. Але ж я його розумію, просто читати, ще не вмію. Хоча, ми вчили українську, російську і англійську, в жодній із них, таких символів нема. Питаю, це китайські ієрогліфи ? (Папі показувала символ, каже, що на уроках історії такі символи є, це китайська мова). Нічого не розумію. Він каже не китайська, а якийсь звук мертвий. Мова каже є, мертва. Оце він нею говорить ? 

-Ні. Мертвою, мертві не говорять, бо вони мертві. Вона жива. 

-Хто ? Мова?

- Питає, чи я знаю мову живих людей ? 

- Наче знаю (Але, щось не те). Як же ж його звати ? До чого, тут мертва мова ?

- А як тебе звати ?

- Марина

- Як ? Не чую.

- Картина морська. Море. Кораблик називають судмарина.

- Що таке море ?

- Там води багато. З головою. І вода, доки видно вода. Піднизом водорослі. Так голуба, а де водорості, зелена. 

- Океан ? Чи річка широка? Отак, уздовж довга, то річка, але ж, море теж довге, як так дивитись. Не знаю, як зрозуміти. Каже тут моря нема, а океан далеко. 

- Океан то далеко. А море є. Чорне і Азовське. 

- Чорного моря не бува, вода ж, кажеш синя, чи зелена ?  Який кораблик ? Лодка ?

- Лодка дерев'яна, а то з металу. 

- З якого металу. Вони різні бувають. Скільки людей на борту ?

- У лодку дерев'яну, ми сім'єю з чотирьох чоловік поміщались і там, ще місце було. 

Проснулась. Як його звати ?

    

Як я потрапила у лагерь ?

     Була маленькою, мріяла стати вожатою. Виросла, поступила у педагогічний ВУЗ. Чекаю практики. Словом викладачі дозволили їхати в лагерь після першого курсу, цим я і скористалась. Сходила до відділу практики, поросилась на роботу. Можна було, ще на сайті знайти роботу, та зателефонувати за контактним номером, але я вибрала перший варіант. 

    Виявилось там обов'язковий вік, повноліття, ну, майже, обов'язковий. Мені тільки сімнадцять. Але взяли, сказали, що я не несу повної відповідальності за дітей, тому це проблематично. Обрати лагерь було складно, томущо, коли не була в жодному з них, вони всі здаються однаковими. На море не пустили, бо неповнолітня, тому обирала з Полтавської області. Приїхала додому, відкрила інтернет, і просто передивлялася їх. Обрла той, у якому сосон багато. Холодочок, і не так спекотно влітку. У Новосанжарському районі село Клюсівка, табір "Орлятко". Зателефонувала, взяли мене на третю зміну, це серпень місяць. А ще там річка є, думала поплаваю. 

    Збиратись треба у лагерь, а як незнаю. Була степендія, це добре, але вона закінчувалась, і це погано. Словом було сто двадцять гривень, і не було, ні шорт, ні взуття. Ходжу по Полтаві, думаю, як його викрутитись. Одне з двох купити не вийде. І так, босоножки найдешеві сто п'ядесят гривеь. Це не вихід. Магазини не ті. Шукала у секонді, розміру підходящого не було. Найшла на вулиці, у кіоску ризові за двадцять гривень, оце вони. Купила, знаєте, як раділа ! Шорти знайла, не там де ортами торгують, а там д труси і колготки. В обтяжічку під довгу фудболочку, нормально буде. 

    Дивилась про лагерь у інтернеті, як готуватись незнала, тому готовилась - морально. Це не допомагало, а тільки погіршувало ситуацію. 

    Перед цим снився якийсь чоловік. Вищий мене, я йому по-плече не достаю, стрункий, але спортивний, спина широка, великі плечі. Бачила його на зупинці, він говорив, що ми скоро зустрінемося і йшов кудись. Я думала, що це, той-самий чоловік, якого я чекала, і мріяла зустріти. 

    Раніше він мені уже снився. Я казала, що хочу поїхати у лагерь вожатою. Він наче теж на вчителя вчиться, але я нерозумію, на якого вчителя. То, щось про малих дітей розповіда, як у садочку, то про середньго віку діток, то про дорослих, вищих, за нього. Чи то з дорослими, чи з дітьми, нічого нерозумію. 

    Він мені снився, і тоді, коли я у школу  ходила. Такий собі друг зі снів. Він збирався на мені одружитися, мабуть, якщо знайде. Казав, що він мій чоловік. Він старий, але я не можу зрозуміти на скільки. Через сни не можливо передати точну інформацію. Ні власних назв, ні чисел. Він уже вчився, чи знову поступав, чи це вперше поступав, і коли це було. 

    Він з інтернату. В нього батьків нема, він живе з такими самими, як він. І вони одна спільнота. Його били, йому погано було, але поруч друзі. Наче, свої ж рідні. А от, де вони, і як їх шукати. Нічого не розумію. Домовились зустрітись у лагері. Як знайти лагерь, їх же ж багато. Ми навіть не могли вгадати частину України, хто у якій знаходиться. Він, щось про степи і ліси, а я нічого  не розумію. Каже, що у нього там річка велика є, широка, що її ніяк перепливти. Щось про те, що є Дініпро. Це чую. А в нього, якась менша ніж Дніпро, але велика. 

     Розказую ж, що вмене поруч є річка Ворскла. Він не чує і не розуміє слово. Кажу, там хтось у річку впустив дзеркало, наче вкрав. Розуміє ? Да, наче. Питає, а річка яка ? Кажу живу у Диканці. Питає, шо? Де? Кажу у дикому лісі живу. Село таке.  Незнайде, мабуть. Кажу, папа мер. Питає, вмер. Ні, кажу, живий. А в нього мертві всі. Нема родичів. 

    Чекає, каже мене на зупинці, жде, щоб я прийла. А на якій зупинці ? Де? В якому населеному пункті ? Нічого не розумію. 

    А в лагері, точно знайдемо один-одного. Да ? Ларерів у кожному районі по декілька. Ну з молитвами. Сподіваємось на зустріч. Каже, тільки не гордись, бо це гріх. Думаю, який гріх ? Ну вбити гріх. А гордитися, старатися, бути кращою, ніж є, наче ж ні. Каже ні, убивати можна, а гордитися, ні. Странно... Питає, чи я ходжу до церкви. Кажу ходила на паску. Каже, що там людину, десь убили, а потом накрили і їсти за столи сіли. Питаю, поминки ? Помер хтось ? Старенький дуже, чи хвороба ? Каже не знає, но ногодували всіх, він наївся. Домаю, наївся на поминках ? Странно, хоча, ні. У нас теж, на поминках, треба всіх нагодувати. Каже, треба Бого боятись. Чого ? Не розумію. 

    Ну це, із серії фантастики, його зустріти. Хоча... Подивимось. Це ж сон був.