Дивно просинатись на новому місці. Знаходити спросонку, що де лежить. Речі у сумці, вода далеко, зате прохолодна. Гарно, природа, ліс сосновий.
Зранку нам видали зошити, ми їх розкреслили. В них мали записувати хто прибув. Ім'я дитини, батьків, адресу, телефон. Також, забирали путівки, здається свідоцтва про народження і медичні картки.
Прийшли зранку на площодку. Сіли позагонах. Старша вожата ділила дітей по-загонах. За віком, мабуть. Далі ми записували дані у зошит. Інший вожатий проводив дітей до загону. Розсиляли покімнатах. Цікаво, малювали схему кімнат і де стоять ліжка, скільки дітей поселили і скільки кімнат, і кроватей, ще вільні.
Сходили у їдальню. Поїли з дітками. Це виявилось легше, ніж я собі уявляла. Дітки ідуть слідом, як просто покликати. Слухають. Думала, що це найважче, а виявилось найлегше. Поїли. Тарілочки віднесли. Все просто.
Дітки біля качельок гойдалися, іншим сумки на другий поверх носили. Поклала зошит. Розставляла речі (допомагала). Де полотенечко, зубну пасту, мило.
Прибігли старші, питають, чого діти просто на качелях гойдаються, чому, я їх не розважаю ? Все одночасно не можу. Це кинула, спустилась, пропоную пограти у гру: "Назви своє ім'я". Приходять інші вожаті, кричать, чого, я досі не прийшла у вожацьку. Куди іти ? Де вона є ?
Приходжу. Кажуть, що тільки мене чекають, всі вже давно тут. "Стій, отам у дверях" - кажуть. Стою. Голосно, так говорять: "Робимо перекличку. Ти не розумієш, у зошиті дивись". А я правда незрозуміла, чи прослухала. Встає Євгеній Олександрович, і каже: "Можна, я їй допоможу ?" Марина Василівна каже: "Можна". Просто пальцем показав, куди дивитись. Дозволили сісти.
Побігли до дітей. Тихий час закінчився. Кричать, чого я так повільно рухаюсь. Я природньо така повільна. Я неможу швидше, я втомилась. Далі треба обрати назву загону. Поїли і сіли на лавочці, вигадувати. Діти пропонували назви, я записувала. Обрали "Кока кола". Потім обирали девізи. "Ми команда Кока кола - жить не можем без прикола" - такий обрали. Обирали голосуванням. З усіх пропозицій. І вони слухались. Це чудо. Бо їм шість - сім років. Потім вигадували пісню. Так і не вибрали. Чекали до завтра. Потрібно було обрати номер, якщо вийде для виступу. Дівчинка приїхала з своєю фонограмою і хотіла заспівати, і це теж чудо.
Прийшли на концерт. Сіли на лавочки. Марина Василівна вела концерт. Гарні підготовлені з дому номери з якими виступали діти. Дуже цікаво, що пісні гарні були, що танці. Діти поприїжали з сценічними костюмами деякі. Вожаті, які не перший рік роблять, показували сценки. Дивились, хлопали. Деректор лагеря вітав дітей.
Почалась дискотека. Діти танцюють. Змішались за віком усі отряди. Мої маленькі між ними. Ми мали потанцювати десять хвилин і повернутись. Дуже боялась, що я їх усіх незбиру. Зібрала. Бігала на дискотеці. Гукала по-одному повертатись. Сказали дати їм "п'яте пітаніє". Де воно ? Яке воно? Що це взагалі таке, може, це не їжа ? Дали кефір і чашки, пластикові. Напоїла кефіром. Все пообливали. Треба, щоб всі почистили зуби і ляглли за десять хвилин. Частина зуби не вміє чистити, інші постель не розстелять. Повільно. Невстигла, хвилин на п'ять. Така катастрофа !
Сама спати лягла. День скінчився. Ні, планьорка. Бігти у вожацьку.
Прийшли. Кажуть на завтра треба плакат зробити, отрядну пісню заспівати і номер поставити, емблемку робити. Зранку планьорка у сім годин. Можна іти спати.
Немає коментарів:
Дописати коментар