Була військовою. Доволі успішною. Потім все закінчилось. Війни немає. Треба жити далі. Треба знайти, якусь нову роботу. І не видати, що воєнна. Всі ровесники вже самоствердиись у якійсь сфері. А мені, потрібно починати зпочатку.
"Нам потрібний інструктор, по фізичній підготовці. Самій не потрібно нічого робити. Потрібно підготувати інших. А з них, потім, зробимо відбір" - сказала Ольга. "Добре" - сказала я.
Відчуття у невагомості подібні, до відчуттів під водою. Тому, там у відчутті, наближеному на невагомість, потрібно було виконати дрібні рухи руками. Нажати на мініатюрні кнопки, обернутись у складному скафандрі.
Було тренування, супротиву потокові води, а потім, повітря. Супротиву земному тяжінню. Штуки, з яких, виходить газ і які літають.
Сергій, мій чоловік, був поруч, але це ж Радянські часи. Наближатися один до одного не дозволяли. Навіть підходити. І це жахливо. Він теж колишній воєнний, проводив тренування, та брав участь у проектуванні самого космічного корабля.
Прийши, запитують, чи є готові до польоту. У кого, який рівень. Говорю у тих - те краще, у тих - те. Питають, чи сама, зможу краще них. Кажу, що так, ае мені соромн, за такий короткий час, я інших, ще не встигла підготувати.
Була камера, доволі тісна з апаратурою, у якій потрібно було набирати текст. Ми тоді, ще не винайшли спосіб переключати мову, тому вбудовували окремі клавіатури на мови тих країн, з якими збирались спікуватись. Ну я не проектувала. Сказали, що їм треба військових, які за них життя віддадуть, і які, добре переносять навантаження. Це я проходила. Я не все розуміла, що вони роблять.
Зібрались до вильоту. Сильним тиском повітря прижало, до стінки крісла. Виліт. І ми у космосі. Політ, здався миттєвим. Все спрацювало. Все добре. Ми на орбіті. Вигляд навколо просто зачаровує. Потрібно виконувати просту роботу і дуже швидко. Немає часу роздивлятися. Показники, потрібно записувати показники. Швидко у журнали. Передавати по монітору на Земю. Уявляєте, немає жодного проводу, а наш сигнал прийняли. І побачили на Землі. Ура ! Вийшло. Про повернення на Землю не було мови. Ми тут залишимось. І я до цього часу думала, що це жарт.
За мене у космосі хлопці посварилися. Сергій, каже, що я його, бо він мене любе. А Павло, старший у команді, каже, що я його, бо працюю на нього, і ми вже, як одна сім'я. "Ото, тобі, корабель, а мені дінку. Поруках ? Я з наю сам у ціому світі залишуся і мені більше нічого і не треба." Посварились.
"Потрібно вилізти і зробити певні дії вручну. Відкрутити одну штуку, від іншої, бо сталася поломка. Хто полізе ?" - питає Павло. "Та, я"- відповідаю. Просто всі науковці, розуміють, що вони будують, а я воєнна.
Я полізла, а за мною Ольга. Ольгу, Павло тримав, і не пустив за мною. Сергій випригну, за мною. Тут голос, що космічний корабель повертається додому, на Землю. Через кілька секунд. Я ж не встигаю повернутись. Сергій мені руку. І вискочив, за мню. Його, викинуло, кудись, ударною хвилею.
Ми у відкритому космосі. А вони повертаються на Земю. Ольга кричить, щось услід, я нічого, вже не чую. Чоловіка не видно. В мене є пальне, щоб підлетіти, але мало. Я не зрозуміла у яку сторону він полетів. Не можу слідом. І ніби засинаю. Відкриваю очі, і я одна у галактиці. Там ближчить світло, то там. Все темне. Верчусь і я одна.
Прислали сигнал, що зроблять усе, щоб мене витягти. Посварились. Кажуть, що пожертвують мною, однією, заради науки. Інші, що світ перевернуть, але знайдуть спосіб мене витягти. Цілу вічність одна.
Повертаюсь, і вдалині бучу чоловіка. Підлітаю, це він. Вийшло. Ми знайшли один одного у відкритій галактиці. Все просинаюсь. Це просто сон.
