Бій з Китаєм. Ущелена. По ній не може, пройти велике військо. Можна проходити, лише невеликими групами. Утут стояли і билися. Бій тривав кілька місяців безперестанку. Спала, трошки у проміжках. Інший час, війна. Думала, з розуму зійшла. На якій строні, я воюю. Я за добро, и за зло? Яке ж я добро. Навколо божевільна кількість трупів. Сергій, мене відправив перевозити заряди, раз тут звихнулась.
Сіла на літак. До крил прикріплена зброя. Капсула у якій вона знаходиться міцна. Але, як вона від нечаяного удару розкриється, то ми всі трупи. Ядерний заряд. Він знаходиться у титановому корпуся. Але він складається з капсули і кришічки. Його ж якось закрили. Ще у багажному відділенні декілька людей: Констянтин, Роман, Віктор. Їх потрібно скинути по дорозі. Військова частина з ПВО та ядерними ракетами. Пролітаю, майже над ними. Військову частину оточили і їх перебває один чоловік - Браіль. Пасажири спригнули. Я нормально призимлилась, літак цілий, ним ,можна, знову перелитіти, але немає пального. Треба, пальне принести. Бігом назад.
Кажуть, що я не битись іду, а лечу ще раз. Інші розбігаються. Нічого не розумію. Знову у кузові, пасажири (Роман, Богдан) і на крилах заряди. Взяла з собою, ще пального і аптечку. Думаю, може, пригодиться. Піднімаюсь угору. А там велечезна кількість китайців. Іх нескінченно багато. Ми ж безсилі проти них. Іх дуже багато. Літак приземлити ніде. Треба зпригувати у польоті, як завжди. А він хай розбивається. Заряди мають, залишитися цілі. Призимлилась. Я жива. Літак, розбитий. Біжу назад. Свої підхопили на руки, перенесли, перекидають мене з рук в руки. Один, Віктор, побив ребра, в різні боки торчать, щоб я у мед частині відсиділась і воювати не йшла, більше. Маїн, говорить, що більщ мене не носитеме, оце був останній політ.
Зустрічаю Сергія, каже, щоб я з ним повітряні петлі робила. А Женька летить на смерть. Утуди в ліси з яких іще ніхто живим не повертався. Я не показую. Там корсет натягла, але під ним ребра ходором ходять, кров тече. Я просто, мабуть не витримаю повітряних петель. Скоро має прибути військо. Предали, що кілька годин. Хвилини лишились. Треба цей раз перевезти цінних пасажирів. Яріка і Маю. Та знову заряди. Питають, чи можна взяти біе ваги, провізію з сабою. Та воно, то можна. Гарний механік, Дмитро відрехтував так, що має витримати. Підбігаю, зве Лілія. Каже, що вона слідить, як диспетчер. Мене видно, як литітему. І мене підстрелять. Не видно до п'ятнадцяти метрів тільки. Ну, думаю, що робити. Уявлю, що цей літак кукурузник. Кукурузники на такій висоті літають. І полетим на кукурузнику. Мая, каже, що взяла з собою ром, і провізію. Думаю, странно. Сергій, би не дозволив. Я й так, його не послухала. Лечу туди де насмерть, а Женька каскадьорить. Думаю, дисант у лісі не пропаде. Ще й ром взяли. Странно. Хоча, вони, десь їздили, може з собою випивки взяли. Летіти треба над ПВО. Кричить Сашко, що я тебе з рогатки підстрелю. Не лети надімною. Я полетіла трішки збоку. Лечу. Немає де приземлитись. Кажу спригуйте. Дерева великі. Майже, над шапками дерев. Боялась дном не царапнутись за них. Ну хоч, баланс скиньте. Скидайте провізію!Скинули. Ром. Рома у сумці був. Розбився мабуть. Але, ні. Вискочив з сумки, слідом біжить, біжить швидше, ніж я лечу. Де провізія? Хоча, потом знайду. Зійшли на дерево, як по-ступеньках пасажири цінні. Мені перед тим, як сіла у літак Євген забив дверцята цв'яхами, щоб я не випригнула знову, і слава досталась йому. Приземлитись ніде. Я не можу, як вертоліт, рівно преземлитись. Тільки ж сунусь, як літак. Преземлилась носом у дерево. Дерево стоїть, ніс літака всм'ятку. В мене загорілись ноги. Роман вирвав дверку. Дверку вирвати було лекше, ніж знайти цв'ях, через який вона не відкривалась. Витяг. Ноги, прогоріли до кісток. Я на них, не можу іти. Тільки стану, падаю. Кажуть, що йдемо всі разом, але їм важко мене нести. Підбіг, хтось. Ті оруть. Просто крики і нерозбериха. Я заснула.
Просинаюсь у невеликій дерев'яній хатині. В щось одягнена. Поруч нікого нема. А потім заходять, багато всіх. Кажуть Роман біга, все вже переробив. Ти його, ти з ними. Виповзаю на ступеньки. Женька сидить на старезну Сакуру дивиться, а в ній душа Лілії. Через дві хати Будда. Каже, що я в нього дома. Я більше не здатна, ні йти, ні воювати.
Немає коментарів:
Дописати коментар