Калина

Калина - це багаторічна рослина. Кущ. Квітує напочатку літа. Червоні ягоди з'являються всередині осені. Рослина - один із відомих символів України. Червону калину садили вдома люди коли народжувалася дівчинка, а дуба, коли народжувався хлопчик. Грони калини, коли поспінуть завжди червоного кольору. Червоний колір, іноді, схожий на кров. В голові, може, з'явитися порівняння калини з кров'ю, загиблих людей. Колір калини дуже красивий і привабливий, тому, їх порівнюють з дівочою вродою і красою. Така гарна, як калина - красна, говорять у народі. Мені подобається калина, тому, що вона красива і приваблива. Ягоди калини використовують як лікарський засіб, від простуди та нежитті.

Будую будинок

Якось закинуло, на той бік. Нікого немає, і нічого немає. Потрібно, якось жити далі. Бігають люди, можуть побити. Ліс, густий, великий, мабуть, є хижаки. Спчатку потрібно зробити землянку, чи партизанську скроню, бліндаж. Все воно, майже, однакове. Спочатку потрібно вирити яму, щоб там поміститися. Вирила, щоб просто лягти, прикидала гіллям. І то, краще, ніж нічого. Рити у землі, потрібно, голими руками, знаряд праці немає. Заспокоїлась, трішки. На якийсь час, схованка є. Ліс. Робити пастки, небезпечно, буде видно сліди людини. Знайдуть швидко. На скількись, поруч є гриби. Поїм гриби, поділю грибницю, буде, що їсти. У річці, мабуть, риба є. Ловити, тільки, голими руками, хоч, би мене б ніхто не спіймав. Страшно трішки, але, що ж і так, можна, прожити. Навколо густий ліс з Баобабами, вони полюють корінням. Хижаки. Ходять. Ліс, ходить і їсть людей, ще вовки і лисиці є. Оце місце знайшла. В інших гірше, там люди. Люди - то гірше, ніж хижаки. Хижаків зрозуміти лекше. Отак, то. Можна, і спатки. До завтра. Зранку, є сліди людей, які тут, щось шукали. Дивно, мене не зайняли. Почався день з пошуку їжі. Знайшла ягід. Наїлась. Сплила, похапцем, кошика, наскладала, туди ягід. Хай сохнуть. На потім, іще буде. Горішків, ще в один кошик назбирала. Принесла, два кошики, а з ними, я вже не поміщаюсь у схованку. Почала робити її глибшою. Рила у глині, тому не важко. Зайву глину на берег річки викидала. Вирила, по-пояс. Помістилась і я, і кошики, втмилась. Лягла спати. Просинаюсь, світанок. Розкрила дах. Почала робити стабільніший, щоб, на довше вистачило. Перекрила його гілками і вздовж, і впоперек. Переплила меншими. Залишила отвір у який поміщаюся. Зверху окремо скрутила, кришічку, щоб закрити, заліплювала усе глиною. Глину, розмочувала у річці. Довго наче, дуже. Але нічого. Присипала трошки піском. Опустилась усередину, лягла спати. Дуже, дуже пекуче сонце. Проснулась, почала витягувати глину на поверхню і розрівнювати все. Вже погріб, мого, розміру. Можу і повздовж і в поперек поміститися. Наступного дня. на день усі розкривала, щоб глина просихала знизу. Та сма наплила, ще декулька кошиків. Назбирала, ще горішків, яблук, груш. Вже з цим, можна перезимувати. Тканини зовсім не було. А була кропива. Багато, високої. Била кропиву, об дерева. Вона розповзалася на волокна. Скручувала їх у мотки ниток. Збиралась робити тепліший одяг. Багато волокон треба. Скоро зима. Вже холодно, вдітись нема у що. Наче всю кропиву у околиці використала, а вистачило, тільки на жилетку. Розсипала її насіння. Колись іще проросте. Заховалась, вкрила землянку. Лягла спати. Вринципі і так, можна жити вже. Хотілося, окремо хатки. Побудую, зверху, мене знайдуть і все рознисуть. Доведеться будувати окремо у стороні. Тоді шанси збільшаться. Знову пачала з погрібу. Вирила яму. Думала повторити, таку, як у землянці. Сили не вистачило, заснула. Добудовую укриття. Прибігли люди. Побили. "А, ти тут у хаті живеш, а ми на вулиці. У нас усе для всіх. Ми всі однакові. Тепер, у нас, тут хата є." Вигнали з землянки, почали за неї битися. "А, так, там немає нічого, крім глини. Мені, таку не треба і втекли. У нас цінність люди, а не хата. Побігли." Дивні. Оце від них втекла. Чому, і тут достали. Взбовж річки було багато гілочок з яких можна плести тиночки, наривала і назбирувала їх оберемками. Приносила на кучу. Вилітає: "Я не буду такого робити." Добре. Повтікали. Немає, наче людей. Поназбирувала великих гілок. Найбільших, які могла донести. Позаривала, навколо у землю. Почала обплітати. Найбільші гілки по-краях, менші всередину. Обплітала тиночком. Наче, і хата маленька, але, оце по-коліна за день і з ніг падаю. Поспала. Пообсипала глиною. Мокрою, у руках, воду носила, глину, перемазувла. Гілочок не вистачало. Хата хилилася. На сонці обпікалася, краєчки обсипалися. Довго, дуже. На кришу почала, викладати гілочки. Трішки посипалось. Знову, якісь люди прийшли, мене побили. Сказали, щоб седіла у погрібі і не висовувалась. Піднялась. знову. кричать, що, ще гілок, принесуть, більшу хату треба. Нащо, я і в тій поміщалась. Думала, повністю знищуть. Ні. Побігали і втекли десь.

Навчання на дисантника

Просто бігала по землі. Багато рухалась. Підходить чоловік, говорить, давай наввипередки з відси утуди добіжимо. Ну запросто. Пробіглись. Каже, що це був норматив з бігу і я його здала. Маскувалася і перед тим, жила, як партизанка. Тут нового і не добавили. Я іншим навіть показувала. Чоловік зібрав групу людей. Каже, будимо десантниками. Дуже смішно, у нас літаків, не було, парашутів, теж. Можна, то вчитись, а шо робити ? Були тренування з рукопашного бою. Оце вже складніше. Там потрібно вдарити суперника, і йому від того больно. Мені його жалко. Я так не можу. Розумієте. Я б'ю і воно болить. Я роблю погано. Витримати, як мене б'ють було простіше. Тренування психологічно тяжко проходять. Важко у це повірити. Удари потрібно було наносити кулаком і п'яткою, туди, куди показали. Вчилися не вбити людину, а виключити свідомість на деякий час. По затилку, перехід із шиї у голову, не дуже сильний. Не можна передавити судину на шиї, бо тоді людина помре. У рукопашнму бою, це доволі складно зробити. Била по грудній клітині, там суцільна кістка і при ударі по діафрагмі, людина засинає на деякий час, але не травмується. Перетиснути пальцем сонну артерію, на шиї. Це можливо, якщо підкрастися непомітно. Удари по ногах і руках безпечні. Але відних боляче і ворог дає здачі. Це мені не дуже подобалось, бо так мені теж наносять удари, а біль, це складно. Чоловік тренував пережити біль і нанести відповідний удар, не зупиняючись від болі. Вчив, швидко блокувати удари. Це було доволі довго. Дійшло до афтоматизму. Розглядали смертельні удари, яких ми тчно не будемо наносити. Удари по ребрах. Від сильного удару ламається ребро і кісткою проколює серце. З печінкою, те саме. Як немає поруч медиків, людина майже завжди мертва. Прикольна була вправа "ножиці". Чужа рука, і одну руку зпідруки різко вгору, а другу вниз, синхронно і дуже швидко рука від цього ламається.Нога так само. Це спиняло дуже агресивних, які хотіли мене побити. Удари не смертільні. Лікарі виходжують. Але пів року в гіпсі, це прекрасно. Больові, це фактично, різко до різкого болю викрутити сустав у іншу сторону. Больовими, можна, теоретично швидше домовлятись з ворогом, але я ними не користувалась. Їх часто використовували, при найлекших допитах. Вчили збирати парашут. Його треба розкласти на землі. Розрівняти і рівненько розправити усі вірьовочки. Потім, рівнесенько скласти. Він велетенський. Розправляється дві години. Питають, чи я зрозуміла. Ну, ще б потренуватись. Збирається він за кілька хвилин. Як швидко дуже треба. Потім були теренування, що буде, як потрапити в полон. Я всього не пройшла. Дуже боляче і виключилась. Довго знущались. Полон, це дуже страшно і дуже боляче.

Камікадзе. Три останні польоти

     Бій з Китаєм. Ущелена. По ній не може, пройти велике військо. Можна проходити, лише невеликими групами. Утут стояли і билися. Бій тривав кілька місяців безперестанку. Спала, трошки у проміжках. Інший час, війна. Думала, з розуму зійшла. На якій строні, я воюю. Я за добро, и за зло? Яке ж я добро. Навколо божевільна кількість трупів. Сергій, мене відправив перевозити заряди, раз тут звихнулась. 

    Сіла на літак. До крил прикріплена зброя. Капсула у якій вона знаходиться міцна. Але, як вона від нечаяного удару розкриється, то ми всі трупи. Ядерний заряд. Він знаходиться у титановому корпуся. Але він складається з капсули і кришічки. Його ж якось закрили. Ще у багажному відділенні декілька людей: Констянтин, Роман, Віктор. Їх потрібно скинути по дорозі. Військова частина з ПВО та ядерними ракетами. Пролітаю, майже над ними. Військову частину оточили і їх перебває один чоловік - Браіль. Пасажири спригнули. Я нормально призимлилась, літак цілий, ним ,можна, знову перелитіти, але немає пального. Треба, пальне принести. Бігом назад. 

    Кажуть, що я не битись іду, а лечу ще раз. Інші розбігаються. Нічого не розумію. Знову у кузові, пасажири (Роман, Богдан) і на крилах заряди. Взяла з собою, ще пального і аптечку. Думаю, може, пригодиться. Піднімаюсь угору. А там велечезна кількість китайців. Іх нескінченно багато. Ми ж безсилі проти них. Іх дуже багато. Літак приземлити ніде. Треба зпригувати у польоті, як завжди. А він хай розбивається. Заряди мають, залишитися цілі. Призимлилась. Я жива. Літак, розбитий. Біжу назад. Свої підхопили на руки, перенесли, перекидають мене з рук в руки. Один, Віктор, побив ребра, в різні боки торчать, щоб я у мед частині відсиділась і воювати не йшла, більше. Маїн, говорить, що більщ мене не носитеме, оце був останній політ.

    Зустрічаю Сергія, каже, щоб я з ним повітряні петлі робила. А Женька летить на смерть. Утуди в ліси з яких іще ніхто живим не повертався. Я не показую. Там корсет натягла, але під ним ребра ходором ходять, кров тече. Я просто, мабуть не витримаю повітряних петель. Скоро має прибути військо. Предали, що кілька годин. Хвилини лишились. Треба цей раз перевезти цінних пасажирів. Яріка і Маю. Та знову заряди. Питають, чи можна взяти біе ваги, провізію з сабою. Та воно, то можна. Гарний механік, Дмитро відрехтував так, що має витримати. Підбігаю, зве Лілія. Каже, що вона слідить, як диспетчер. Мене видно, як литітему. І мене підстрелять. Не видно до п'ятнадцяти метрів тільки. Ну, думаю, що робити. Уявлю, що цей літак кукурузник. Кукурузники на такій висоті літають. І полетим на кукурузнику. Мая, каже, що взяла з собою ром, і провізію. Думаю, странно. Сергій, би не дозволив. Я й так, його не послухала. Лечу туди де насмерть, а Женька каскадьорить. Думаю, дисант у лісі не пропаде. Ще й ром взяли. Странно. Хоча, вони, десь їздили, може з собою випивки взяли. Летіти треба над ПВО. Кричить Сашко, що я тебе з рогатки підстрелю. Не лети надімною. Я полетіла трішки збоку. Лечу. Немає де приземлитись. Кажу спригуйте. Дерева великі. Майже, над шапками дерев. Боялась дном не царапнутись за них. Ну хоч, баланс скиньте. Скидайте провізію!Скинули. Ром. Рома у сумці був. Розбився мабуть. Але, ні. Вискочив з сумки, слідом біжить, біжить швидше, ніж я лечу. Де провізія? Хоча, потом знайду. Зійшли на дерево, як по-ступеньках пасажири цінні. Мені перед тим, як сіла у літак Євген забив дверцята цв'яхами, щоб я не випригнула знову, і слава досталась йому. Приземлитись ніде. Я не можу, як вертоліт, рівно преземлитись. Тільки ж сунусь, як літак. Преземлилась носом у дерево. Дерево стоїть, ніс літака всм'ятку. В мене загорілись ноги. Роман вирвав дверку. Дверку вирвати було лекше, ніж знайти цв'ях, через який вона не відкривалась. Витяг. Ноги, прогоріли до кісток. Я на них, не можу іти. Тільки стану, падаю. Кажуть, що йдемо всі разом, але їм важко мене нести. Підбіг, хтось. Ті оруть. Просто крики і нерозбериха. Я заснула. 

    Просинаюсь у невеликій дерев'яній хатині. В щось одягнена. Поруч нікого нема. А потім заходять, багато всіх. Кажуть Роман біга, все вже переробив. Ти його, ти з ними. Виповзаю на ступеньки. Женька сидить на старезну Сакуру дивиться, а в ній душа Лілії. Через дві хати Будда. Каже, що я в нього дома. Я більше не здатна, ні йти, ні воювати.  

Камікадзе

 

    Я направляла в небо свій самольот. Була справжнім камікадзе. Літак, який підходить щоб робити мертві петлі. і на ньому можна перевозити пасажирів. Ядерна війна. Війна біля Китаю. Радянський Союз проти Китаю. На кордоні. Гори. Потрібно було перевезти ядерну зброю. Точніше, ядерні заряди. 

    Летіла передостанній політ. Бачила з неба дуже велику кількість китайців. Нас незрівнянно менше. А сенс, далі змагатись, у нас майже немає шансів. Якщо тут пройдуть вони нападуть на мирних жителів. І ті не зможуть захиститися. Заради збереження життя. 

    Потім, війна така, що, можливо, вистрилять Ядерною зброєю і все зникне. Далі вічність без цього жахіття. У нас є нова надпотужна зброя яка, може, змінити це. Ядерна зброя. Заради вічності. Заради кращого. Точніше заради припинення жахіття. Відправляю у небо літак.

    Маю, перевозила і Яріка, вони цінні пасажири, такі самі камікадзе, як і я. Ми літаком, інші пішки бігають як навіжені. 

    Біля Китаю був спосіб війни "Війна з тінью". Найбільший ворог - ти сам. Потрібно перемогти себе. Або, своє відзеркалення. І показують страшну сторону себе. 

Каскадьори

    Відправили нас у Америку. От, скільки шансів було знайти один-одного ? Чудо, В Америці знайти когось знайомого з України. Розвідка, контрозвідка, потрібно вирахувати, хто є хто. Сіли, питає Сергій, англійською ж, ім'я співрозмовника. Він відповідає:"Халлі". Інша жінка говорить: "Галя". Кажу: "Марія". Халлі, здала Галя, своїм українським ім'ям. Його Петро було звати. 

    Сергій розказує, що ми десантники. Воювали. Там круто було ! Супер! Я тих, там б'ю, вона тих. А ті, ще підійшли, ми і їх розкидали. Веселий, такий опис. Супер було, кому, як...

 "А, ви, чим займаєтесь ?"- питаю. Кажуть, що навчились робити мертві петлі у повітрі. Піднімається у повітря, високо, на великій швидкості, робить поворот на тридцять вісім градусів, і далі мертве падіння, бо всі прибори відказують. А, коли до землі залишається п'ятнадцять метрів, потрібно повернути керування. Сергій каже, що ми дисантники, ви, професійні льопчики, будемо разом літати. Сиджу, кажу, я з ними не полечу. Ви чуєте, як вони літають? З ними живими залишитись не багато шансів. Ми з ними пара трупів. Я сама швидше літати навусь. Я з ними не полечу. Питають, чи хочемо, щоб і нас навчили? Хочемо. 

    Вивчили теорію. Щось, неймовірне. Холодний, точний розрахунок. Але потрібно точно виконати інструкції, і витримати навантаження фізично, щоб повернути керування. Сіла за штурвал. Задача. Повернути штурвал на тридцять вісім градусів. Сітки з градусами, немає. Я так, точно не попаду. Каже Петро, що як не по вийде, то розіб'юся насмерть. Клас! Ми таки пара трупів. 

    Петро розповідає, що був дома мріяв про веласипед. Хотів дуже купити, збирав грошей. А потім, йому не велосипед, а літак видали. З таким сумом каже, наче велосипед був кращий. 

    У Петра тридцять вісім польотів і тридцять шість ворожих літаків збито. Кажуть, що не може бути, що це один чоловік. Його так, мабуть і не визнали, чи він залишився легендою. У мене тільки три петлі підряд було. І я нікого не збила. 

    Петро призимливсь останній раз. Розплавився метал, і він до нього прилип. Відшкрібати, кажуть хіба, і пішли. Кажу, я віддеру від металу, поможіть мені. Другий Сергій кричить, що щас він когось "отдере", як ще хтось политить. Мені не поміг, Тетяну побив. 

Камікадзе

    Камікадзе - так називали дисантників китайці. Ми довго воювали. Були на той момент і каскадьорами і дисантниками, у більшості красні берети.

- Ми тут залишаємося на довгий час. Хто, зна чи прибуде допомога з Радянського Союзу. 

- Нічого тут, теж, люди живуть. Ми щось вигадаємо. Щось вони ж їдять, і якось рани лікують, а літаки у нас є. 

    Сама побігла у ліс знайомитися з людьми. Дивно, але вони дуже швидко погодилися допомагати.  Сказали, що ми приїхали воювати проти Китаю. Кажуть, що вони тут ходять іноді, через кордон. Пройти його, можливо, армії тільки у одному місці. В ущелені, між двома горами. Там прохід. 

    Нас було три групи по десять чоловік. Стільки поміщалося у літаки. Я була другим пілотом, першим, був Сергій. Крім нас у літаку було вісім десантників. Ми літали у польоти вже не раз, і кожного разу говорили, що насмерть. Ми поверталися усі живі, кожного разу. 

    Летіти треба було по-рівному, не високо з одного місця у друге, а потім випригувати і битися, як десант. У мене був крапльонний бірет. Його дають за участь у справжній боях. У інших, були переважно червоні. Червоні, дають, за більше, ніж десять тисяч убитих за один бій.